Для каждого желания отведено свое время..

Среди моих друзей и знакомых остается все меньше людей, не слышавших ни разу о концепции Вселенной от Ани Петровой. Нет, она не футуролог и не увлекается космосом сдетства, но мне все более близки некоторые ее заметки о жизни.

Так вот оначасто говорит о том, что Вселенная постоянно открывает перед нами возможности. О том, что эта же Вселенная уже знает, чего мы хотим, и помогает нам в осуществлении этого.

“Наши желания даются нам с возможностями для их осуществления в будущем”. Несколько лет назад я выдернул эту фразу в одном из интервью с Ринатом Ахметовым и до сих пор она постоянно вертится в моей голове. Почему у нас возникают столь разносторонние желания? Почему одни мечтают стать музыкантами, а другие – великими футболистами? И почему у каждого из них это по-своему получается?

Я давно думало двух вещах: первое – было бы неплохо прыгнуть с парашютом и второе – я хотел бы сыграть в теннисном турнире. Мотивы первой истории в основном попсовые. Завязки второй тянутся еще с тех давних школьных времен, когда я искренне любил теннис и с большим удовольствием ходил на тренировки.

Оба желания сбылись в течении прошлой недели. 

Эмоции от первого прыжка переворачивали мозг и заставляли сердце биться чаще. Это сложные чувства, которые непросто объяснить – вот здесь я много писал о них. Первый прыжок был очень крут. Совсем же другие мысли боролись во мне во время соревнований.

Этот турнир наступил в моей жизни слишком поздно. Это нужно было мне тогда, когда мне было двенадцать. Именно тогда, когда я этого хотел. Тогда, когда по глупому стечению обстоятельств я так в нем и не сыграл, оставшись дома. Это было правильное время. И где-то внутри, и по чуть-чуть все это дергало меня на протяжении целых девяти лет. Я уже говорил об этом – Фрейд очень часто оказывается прав.

Я не добился в этом турнире ничего, вылетев в первых же играх. Ко всему прочему, вот уже второй день у меня болит спина после растяжения. Изначально было безумно бессмысленно выходить на корт против людей с шести-семи-восьмилетним опытом, когда сам уже несколько лет не держал даже ракетки в руках. К тому же, Зимний Чемпионат Украины по теннису, как способ проявить свой характер, был далеко не лучшим моим выбором. Но я просто этого хотел – на остальное было все равно.

А ведь наши цели и мечты – это именно то, кем мы есть на самом деле. Но для каждого желания отведено свое время. Нельзя откладывать дела и говорить: а ладно, сделаю это как-нибудь потом. Откладывая мечту на потом, ты рискуешь так и не узнать “а что было бы если…”

Как бы ни парадоксально это не звучало, но домой я возвращался с все той же глупой довольной улыбкой – я сделал то, чего очень давно хотел. Еще один пункт из разряда “Топ 50 вещей, которые нужно успеть сделать до конца жизни” я выполнил. А такие вещи всегда чертовски круто поднимают настроение! 🙂

Макс Кідрук “Я пам’ятаю майже кожен день своїх подорожей”

Він полював на піраній в водах Амазонії, задирався на верхівки пірамід Мая і ставпершим зареєстрованим українцем наострові Пасхи. З півночі на південь вінперетнув Південну Америку, згодом -Ближній Схід та Північну Африку. Невгамовний український мандрівник та письменник Макс Кідрук в інтерв’ю для журналу Пригоди.ua за жовтень 2011.

Привіт. Розкажи в скількох країнах ти наразі був?

– 26 країн.

Яка з твоїх мандрівок була найцікавішою, ти вважаєш?

– Я не розділяю світ за країнами. У мене цілий світ поділяється на певні місця, які мені цікаві або не цікаві. І однозначно таке місце номер один – це острів Пасхи. Про це мови, навіть, не має.

Це те, що запам’яталось найбільше?

– Так. Ну не те, щоб запам’яталось. Запам’яталось багато чого. Запам’яталось, наприклад, як за 30 кілометрів на захід від Луксора в задрипаному селі в пустелі араби забивали камінням дівчину. Оце мені запам’яталось. Але я розумію, що ми зараз говоримо про те, що запам’яталось серед позитивного. Був культурний шок – це, безперечно, острів Пасхи. Реально – це Чілі. Територіально – це Чілі. Географічно – Південна Океанія.

На що ти в першу чергу звертаєш увагу в мандрівках, коли їх плануєш?

– Взагалі, якщо ти помітив, в мене поїздки двох типів: це культурологічні, цивілізаційні – я шукаю руїни древніх цивілізацій, дивлюся на них, намагаюсь зробити власні висновки, а з другого боку – це сафарі. Такі, як була ціла книжка “Любов та Піраньї” – це якраз про сафарі. Про те, як ми їздили і ловили піраній, полювали на крокодилів…

Комусь цікаві люди, комусь цікава їжа. Але це вже настільки розпіарено в туристичних журналах і тому подібних.. Для мене це не цікаво.

З чого взагалі почались твої мандрівки? Ось в тебе була мрія – поїхати в Мексику. В Україні це якось починалося?

– Починалося. Такими авантюрними поїздками я їздив в Курган, Казань – це досить далеко в Росії. Коли ще був маленьким я танцював, професійно займався хореографією, ми, навіть, їздили на гастролі в Польщу. Але, звісно, у порівнянні з тим, які ці поїздки зараз, то це було так – нічого серйозного.

Я вже не в перший раз чую про тебе та хореографію. Ти якось не особливо говорив про це раніше..

– Просто я займався цим до того, як виїхав в Київ. Я зараз на цьому зовсім не акцентую увагу, бо це вже минуле. Це була частина мого життя, але зараз це зовсім не актуально. Зовсім.

Тобто зараз тебе це просто цікавить в якості спостерігача?

– Ніяк не цікавить. Тобто зовсім ніяк. Все, що мене зараз цікавить – це книги і музика, подорожі, спілкування з друзями.

Ось наш журнал про туризм в Україні, мандрівки. Ми займаємося тим.. та, мабуть і тим, що ти робиш зараз – популяризуєш своїм книжками мандрівки, відкриття чогось нового. От як ти вважаєш, чому турист зараз погано їде в Україну? Які проблеми, може, ти бачиш?

– Не вистачає мандрівної культури взагалі. Незалежно від того, чи це Україна, чи закордон. Чому так – довго можна говорити. І про економічне, і взагалі. Але основне – це недостатнє культурне виховання загалом. Якби людина більше читала, то більше б цікавилась, а якби більше цікавилась – мала б більше друзів, знайомих, знала б більше нових книг, більше нової музики. Ось це.

Що б цікавого можна було б побачити в Україні?

– Місць безліч. У нас на території України найбільша в Європі пустеля. Нещодавно почув, що в Карпатах є певне село, де туристів варять у казанах. Там якась спеціальна мінеральна вода. Ти сідаєш в казан, тобі там підкладають дрова і тебе в буквальному розумінні варять! Нижче по Дніпру біля водосховищ є землі, залиті водою. І ось там в цих місцях, наприклад, стоїть церква і ти приходиш туди по коліна в воді. І там є цілі села під водою, де ти пливеш на яхті, кидаєш якір, і він не чіпляється, а тягнеться по асфальтованій дорозі. Ну ти розумієш? І туди зараз є певні тури, але про це зараз ніхто не знає.

Просто я не кажу, що не подорожую країною, бо це не цікаво. Це цікаво. Просто зараз мене тягне на екстремальні поїздки, як в ту саму Нову Зеландію: 40 годин перельоту, 22 з них повітрі. Чисто фізично – це дуже важко! Реально, це, навіть, моєму молодому організму було дуже важко. Через тридцять років я туди точно вже не полечу. А зараз, поки можу, я подорожую.

Але в Україні є стільки речей, що дуже-дуже цікаві. Ось зараз вийшла нова книга Артема Чапая про подорожі Україною. Але він більше по селах тинявся. От якщо вже я колись візьмусь за цю поїздку – я покажу Україну такою, яку ніхто не бачив!

Уявляю, що це буде за книга, якщо ти візьмешся її писати!

– В Україні справді є багато місць. Мені вже це цікаво. І, розумієш, це я, навіть, не копав ще, не шукав місць, які були б реально цікаві. От Кримські печери. Лише це – те, про що можна написати цілу книгу за якихось там три роки і закрутити на тому реальний сюжет.

Що в тебе зараз в планах?

– Зараз пишу досить великий техно-трилер. Пишу в стилі Майкла Крайтона, який написав “Парк Юрського періоду” і багато інших романів, які багато хто знає. Проте мало хто знає, що це техно-трилер і що це Крайтон.

А тематика яка буде, якщо не секрет?

– Ну, взагалі, техно-трилер – це трилер, закручений на основі якоїсь реальної наукової події. Тобто це не фантастика, де чуваки бігають, стріляють там один в одного з бластера лазерами. Там все цілком реально і описуються події, які будуть от уже завтра. Не через десять років, і не через двадцять, це та техногенна катастрофа, яка може бути вже завтра. Закручено на нанотехнологіях, включно до того, що тут замішена хімія, людська фізіологія та психіатрія. В мене є професійні консультанти, які мене консультують з цього – я дуже серйозно до того підходжу. Всі основні події будуть в пустелі Атакама на півночі Чілі. Чому – тому що мені було потрібно було знайти якесь ізольоване місце – лабораторію, яка у випадку відключення зв’язку виявляється повністю відключеною від зовнішнього світу.

В історії буде молодий український хлопець-програміст, який фрілансером на віддалі виконує певну роботу. Але потім у них там стається певна техногенна катастрофа і щоб владнати цю проблему викликаються вчені з усього світу і він в тому числі. Подолати у них всіх нічого не виходить і він один те все розрулює. І не тому, що він там крутий перець, а тому, що вже просто немає іншого виходу.

Я сподіваюсь, що це буде цікаво. Але знову ця ситуація в Україні..

Що саме?..

– З читанням. Крайтон продав в світі 110 мільйонів своїх книжок. А тепер спробуй піти і знайти в книгарні хоча б російський переклад його книжок..

Це все українська культура читання?

– Мене взагалі ображають деякі речі. В мене зараз багато знайомих з філфаку. Так от їм час від часу задають читати щось із суч.укр.літу (сучасна українська література – ред.) – вони потім пишуть по них чи якісь роботи, чи курсові. Так до однієї моєї знайомої хтось там прийшов, щоб вона щось порадила з літератури. Він каже: “Я не читаю сучасної української літератури, бо це все фігня”. Ну вона дала йому мою книжку – вже через день він подзвонив і каже “Ааа.. Це так круто!”. І це була його перша книжка, яку він прочитав із сучасної української літератури! Так хто ж в цьому винен?! Я що один гарно пишу?

Треба зрозуміти, що бестселери та Нобелівські лауреати не робляться там закордоном. Вони робляться тут. Спочатку ми маємо тут зробити тираж нормальний і потім воно піде закордон. Але аж ніяк не навпаки…

На жаль..

– Ми читаємо зараз всіх цих американців: і Чака Паланика, і Кінга, і Крайтона тільки тому, що там вони розходяться мільйонними тиражами. Відповідно їх перекладають і тут читають. От Шкляр продався нещодавно 120 тисяч тиражем. Звичайно, що його перекладуть і він там розійдеться.

Ок. Давай тоді останнє питання – які відчуття в тебе викликають мандрівки? Що для тебе взагалі є мандрівки?..

– Стиль життя.

Свобода, незалежність?

– Стиль життя. Це як хтось ходить на роботу, а я їжджу в мандрівки. Мені дуже повезло, що я цим можу заробляти собі цим на життя. Але по враженням.. Скажімо, 2009 рік – я майже нічого не пам’ятаю, що було між подорожами. Я пам’ятаю Китай, Еквадор, Перу, Чілі, потім Бразилію, але я не пам’ятаю, що було між ними. Були якісь проблеми, я шукав якісь гроші на ті поїздки, багато чогось такого.. Але пройшло два роки і я такий – я вже не пам’ятаю всього цього. Зате я пам’ятаю майже кожен день подорожі. І я стараюсь, щось таких моментів в житті, на яких я потім зупинюсь було чим по більше.

Источник: Журнал Пригоди.ua. Сентябрь 2011. http://prigody.com.ua/journals/4

Чтобы ты сделала, если бы знала, что жить осталось меньше минуты?

Посмотрел фильм “Исходный код”. Так классно смотреть, как зарождаются отношения, когда горят глаза и становится не важно все вокруг.
Хороший сюжет с сильным сценарием и такая милая девочка на фоне главной роли.

“Чтобы ты сделала, если бы знала, что жить осталось меньше минуты?”

Прав был Фрейд..

Бывало ли у вас, что во время занятий каким-то определенным делом, к вам приходят идеи, которые не имеют совсем ничего общего с той темой, которую вы обсуждаете?

Это когда ваша девушка рассказывает вам о той истории, что произошла с ней сегодня в метро, а вам совершенно неожиданно приходит идея создания нового конструктора туров с подбором по эмоциям? Ты пристально смотришь ей в глаза, улыбаешься, даже киваешь головой и понимаешь, что находишься где-то совсем далеко отсюда..

Другой факт – это когда умные мысли приходят в то время, когда их совсем некуда девать. Вот как сейчас. Построение на плацу, “урочистий марш”, море всякой чепухи, боль в ногах, спине и шее за целый день военной кафедры, а ты лыбишься как дурак и тянешься писать свои мысли в блог. Что-то по-важнее – в файлики где-то глубоко на компьютере. Самое особенное – по привычке, на двойной листик или в небольшую тетрадь, где живут любимые эмоции. В принципе, это все, на что ты временно способен. И тут никуда не денешься.

Вот и подумалось заодно, что так много всего хотелось успеть сделать за этот год. А здесь весь этот хаос, спешки, какие-то разъезды. Но ведь желания, самые-самые искренние, все равно продолжают жить в глубине твоей души. А если это не так, то ничерта они не были искренными и ничего ни для кого не стоят.

Вот потому сижу и выбираю себе теннисный турнир, в котором 9 лет назад по стечению обстоятельств так и не поучаствовал. Прав был Фрейд, наш характер и наши цели – все это наследие детских травм и нереализованных желаний. А ведь уже почти девять лет прошло… а внутри все еще муляет..

P.S. 22:57. Так символично, игры будут проходить на том же самом корте, что и тогда. Это знак 🙂
http://www.ftu.org.ua/?mid=5&action=turnir_detail&tur_id=1376