Він полював на піраній в водах Амазонії, задирався на верхівки пірамід Мая і ставпершим зареєстрованим українцем наострові Пасхи. З півночі на південь вінперетнув Південну Америку, згодом -Ближній Схід та Північну Африку. Невгамовний український мандрівник та письменник Макс Кідрук в інтерв’ю для журналу Пригоди.ua за жовтень 2011.
– Привіт. Розкажи в скількох країнах ти наразі був?
– 26 країн.
– Яка з твоїх мандрівок була найцікавішою, ти вважаєш?
– Я не розділяю світ за країнами. У мене цілий світ поділяється на певні місця, які мені цікаві або не цікаві. І однозначно таке місце номер один – це острів Пасхи. Про це мови, навіть, не має.
– Це те, що запам’яталось найбільше?
– Так. Ну не те, щоб запам’яталось. Запам’яталось багато чого. Запам’яталось, наприклад, як за 30 кілометрів на захід від Луксора в задрипаному селі в пустелі араби забивали камінням дівчину. Оце мені запам’яталось. Але я розумію, що ми зараз говоримо про те, що запам’яталось серед позитивного. Був культурний шок – це, безперечно, острів Пасхи. Реально – це Чілі. Територіально – це Чілі. Географічно – Південна Океанія.
– На що ти в першу чергу звертаєш увагу в мандрівках, коли їх плануєш?
– Взагалі, якщо ти помітив, в мене поїздки двох типів: це культурологічні, цивілізаційні – я шукаю руїни древніх цивілізацій, дивлюся на них, намагаюсь зробити власні висновки, а з другого боку – це сафарі. Такі, як була ціла книжка “Любов та Піраньї” – це якраз про сафарі. Про те, як ми їздили і ловили піраній, полювали на крокодилів…
Комусь цікаві люди, комусь цікава їжа. Але це вже настільки розпіарено в туристичних журналах і тому подібних.. Для мене це не цікаво.
– З чого взагалі почались твої мандрівки? Ось в тебе була мрія – поїхати в Мексику. В Україні це якось починалося?
– Починалося. Такими авантюрними поїздками я їздив в Курган, Казань – це досить далеко в Росії. Коли ще був маленьким я танцював, професійно займався хореографією, ми, навіть, їздили на гастролі в Польщу. Але, звісно, у порівнянні з тим, які ці поїздки зараз, то це було так – нічого серйозного.
– Я вже не в перший раз чую про тебе та хореографію. Ти якось не особливо говорив про це раніше..
– Просто я займався цим до того, як виїхав в Київ. Я зараз на цьому зовсім не акцентую увагу, бо це вже минуле. Це була частина мого життя, але зараз це зовсім не актуально. Зовсім.
– Тобто зараз тебе це просто цікавить в якості спостерігача?
– Ніяк не цікавить. Тобто зовсім ніяк. Все, що мене зараз цікавить – це книги і музика, подорожі, спілкування з друзями.
– Ось наш журнал про туризм в Україні, мандрівки. Ми займаємося тим.. та, мабуть і тим, що ти робиш зараз – популяризуєш своїм книжками мандрівки, відкриття чогось нового. От як ти вважаєш, чому турист зараз погано їде в Україну? Які проблеми, може, ти бачиш?
– Не вистачає мандрівної культури взагалі. Незалежно від того, чи це Україна, чи закордон. Чому так – довго можна говорити. І про економічне, і взагалі. Але основне – це недостатнє культурне виховання загалом. Якби людина більше читала, то більше б цікавилась, а якби більше цікавилась – мала б більше друзів, знайомих, знала б більше нових книг, більше нової музики. Ось це.
– Що б цікавого можна було б побачити в Україні?
– Місць безліч. У нас на території України найбільша в Європі пустеля. Нещодавно почув, що в Карпатах є певне село, де туристів варять у казанах. Там якась спеціальна мінеральна вода. Ти сідаєш в казан, тобі там підкладають дрова і тебе в буквальному розумінні варять! Нижче по Дніпру біля водосховищ є землі, залиті водою. І ось там в цих місцях, наприклад, стоїть церква і ти приходиш туди по коліна в воді. І там є цілі села під водою, де ти пливеш на яхті, кидаєш якір, і він не чіпляється, а тягнеться по асфальтованій дорозі. Ну ти розумієш? І туди зараз є певні тури, але про це зараз ніхто не знає.
Просто я не кажу, що не подорожую країною, бо це не цікаво. Це цікаво. Просто зараз мене тягне на екстремальні поїздки, як в ту саму Нову Зеландію: 40 годин перельоту, 22 з них повітрі. Чисто фізично – це дуже важко! Реально, це, навіть, моєму молодому організму було дуже важко. Через тридцять років я туди точно вже не полечу. А зараз, поки можу, я подорожую.
Але в Україні є стільки речей, що дуже-дуже цікаві. Ось зараз вийшла нова книга Артема Чапая про подорожі Україною. Але він більше по селах тинявся. От якщо вже я колись візьмусь за цю поїздку – я покажу Україну такою, яку ніхто не бачив!
– Уявляю, що це буде за книга, якщо ти візьмешся її писати!
– В Україні справді є багато місць. Мені вже це цікаво. І, розумієш, це я, навіть, не копав ще, не шукав місць, які були б реально цікаві. От Кримські печери. Лише це – те, про що можна написати цілу книгу за якихось там три роки і закрутити на тому реальний сюжет.
– Що в тебе зараз в планах?
– Зараз пишу досить великий техно-трилер. Пишу в стилі Майкла Крайтона, який написав “Парк Юрського періоду” і багато інших романів, які багато хто знає. Проте мало хто знає, що це техно-трилер і що це Крайтон.
– А тематика яка буде, якщо не секрет?
– Ну, взагалі, техно-трилер – це трилер, закручений на основі якоїсь реальної наукової події. Тобто це не фантастика, де чуваки бігають, стріляють там один в одного з бластера лазерами. Там все цілком реально і описуються події, які будуть от уже завтра. Не через десять років, і не через двадцять, це та техногенна катастрофа, яка може бути вже завтра. Закручено на нанотехнологіях, включно до того, що тут замішена хімія, людська фізіологія та психіатрія. В мене є професійні консультанти, які мене консультують з цього – я дуже серйозно до того підходжу. Всі основні події будуть в пустелі Атакама на півночі Чілі. Чому – тому що мені було потрібно було знайти якесь ізольоване місце – лабораторію, яка у випадку відключення зв’язку виявляється повністю відключеною від зовнішнього світу.
В історії буде молодий український хлопець-програміст, який фрілансером на віддалі виконує певну роботу. Але потім у них там стається певна техногенна катастрофа і щоб владнати цю проблему викликаються вчені з усього світу і він в тому числі. Подолати у них всіх нічого не виходить і він один те все розрулює. І не тому, що він там крутий перець, а тому, що вже просто немає іншого виходу.
Я сподіваюсь, що це буде цікаво. Але знову ця ситуація в Україні..
– Що саме?..
– З читанням. Крайтон продав в світі 110 мільйонів своїх книжок. А тепер спробуй піти і знайти в книгарні хоча б російський переклад його книжок..
– Це все українська культура читання?
– Мене взагалі ображають деякі речі. В мене зараз багато знайомих з філфаку. Так от їм час від часу задають читати щось із суч.укр.літу (сучасна українська література – ред.) – вони потім пишуть по них чи якісь роботи, чи курсові. Так до однієї моєї знайомої хтось там прийшов, щоб вона щось порадила з літератури. Він каже: “Я не читаю сучасної української літератури, бо це все фігня”. Ну вона дала йому мою книжку – вже через день він подзвонив і каже “Ааа.. Це так круто!”. І це була його перша книжка, яку він прочитав із сучасної української літератури! Так хто ж в цьому винен?! Я що один гарно пишу?
Треба зрозуміти, що бестселери та Нобелівські лауреати не робляться там закордоном. Вони робляться тут. Спочатку ми маємо тут зробити тираж нормальний і потім воно піде закордон. Але аж ніяк не навпаки…
– На жаль..
– Ми читаємо зараз всіх цих американців: і Чака Паланика, і Кінга, і Крайтона тільки тому, що там вони розходяться мільйонними тиражами. Відповідно їх перекладають і тут читають. От Шкляр продався нещодавно 120 тисяч тиражем. Звичайно, що його перекладуть і він там розійдеться.
– Ок. Давай тоді останнє питання – які відчуття в тебе викликають мандрівки? Що для тебе взагалі є мандрівки?..
– Стиль життя.
– Свобода, незалежність?
– Стиль життя. Це як хтось ходить на роботу, а я їжджу в мандрівки. Мені дуже повезло, що я цим можу заробляти собі цим на життя. Але по враженням.. Скажімо, 2009 рік – я майже нічого не пам’ятаю, що було між подорожами. Я пам’ятаю Китай, Еквадор, Перу, Чілі, потім Бразилію, але я не пам’ятаю, що було між ними. Були якісь проблеми, я шукав якісь гроші на ті поїздки, багато чогось такого.. Але пройшло два роки і я такий – я вже не пам’ятаю всього цього. Зате я пам’ятаю майже кожен день подорожі. І я стараюсь, щось таких моментів в житті, на яких я потім зупинюсь було чим по більше.
Источник: Журнал Пригоди.ua. Сентябрь 2011. http://prigody.com.ua/journals/4
